На відміну від класичних вазодилататорів (гидралазина, сс-адреноблокаторів, антагоністів кальцію) судинорозширювальний ефект інгібіторів АПФ не супроводжується активацією симпатоадреналової системи, яка зазвичай тягне за собою, з одного боку, затримку натрію і води (з підвищенням АТ, збільшенням ОЦК та набряклості), з іншого — компенсаторне збільшення частоти серцевих скорочень. Слід пам’ятати, що тахікардія (особливо у хворих з коронарним склерозом), підвищуючи потребу міокарда в кисні, може спричинити за собою збільшення частоти та інтенсивності нападів стенокардії.
На відміну від діуретичних препаратів, інгібітори АПФ не викликають надмірного виведення рідини і натрію, внаслідок чого не розвиваються симптоми вторинного гіперальдостеронізму і не відбувається активації симпатоадреналової системи, тобто розривається «порочне коло», який є основою патогенезу гіпертензії та серцевої недостатності та підтримується при лікуванні діуретиками.
В якості позитивного ефекту слід відзначити і відсутність у інгібіторів АПФ несприятливого впливу на різні види обміну —вуглеводний, липидньш – і мінеральний, тобто ці препарати не викликають гіперліпідемії, гіпокаліємії, порушення толерантності до вуглеводів.
Необхідно підкреслити відсутність звикання при тривалому застосуванні цих препаратів і синдрому «відміни» при необхідності швидко припинити лікування.
Інгібітори АПФ володіють ще однією важливою властивістю, яке слід відзначити особливо. В даний час для препаратів, призначених для тривалого приймання (наприклад, при лікуванні артеріальної гіпертензії або серцевої недостатності) велике значення надається їх впливу на «якість життя» хворих. Це – комплексне поняття включає в себе можливість пацієнтів зберігати досить високий рівень фізичної і психічної активності, що дозволяє виконувати свої трудові та побутові обов’язки, зберігати адекватні реакції на умови навколишнього середовища.
На відміну від багатьох інших препаратів, інгібітори АПФ суттєво покращують якість життя хворих як з артеріальною гіпертензією, так і з недостатністю кровообігу. Це виражається в поліпшенні не тільки клінічної симптоматики захворювання, але і нормалізації сну, підвищення настрою, появи інтересу до спілкування з оточуючими.
У контрольованих дослідженнях, що включали десятки тисяч хворих, показано, що інгібітори АПФ здатні на 20% зменшувати смертність хворих з недостатністю кровообігу, скорочувати число повторних госпіталізацій, підвищувати толерантність до фізичного навантаження, зменшувати функціональний клас недостатності кровообігу, знижувати частоту ускладнень гіпертензії, таких як порушення мозкового кровообігу, кількість фатальних і нефатальних інфарктів міокарда.
З’явилися дані про наявність противоишемического дії у препаратів групи інгібіторів АПФ, про зменшення розвитку толерантності до нітратів при їх одночасному застосуванні з інгібіторами АПФ. Важливе значення надається можливості цих препаратів перешкоджати так званого ремоделированию лівого шлуночка у хворих, які перенесли інфаркт міокарда. Під ремоделюванням розуміється комплекс несприятливих структурно-функціональних змін міокарда у постінфарктному періоді, які супроводжуються послабленням скоротливості і зниженням порогу фібриляції. Вважають, що для попередження розвитку недостатності кровообігу інгібітори АПФ повинні призначатися практично всім хворим, що перенесли великовогнищевий інфаркт міокарда, у всякому разі передньої стінки лівого шлуночка.
В останні роки отримані результати про досить високу ефективність інгібіторів АПФ у хворих з діабетичною нефропатією. Дані препарати здатні знижувати внутриклубочковое тиск за рахунок розширення еферентної ниркової артерії, що супроводжується достовірним зменшенням ступеня протеїнурії або навіть її повним усуненням. Таким чином, інгібітори АПФ мають нефропротективным дією. Їх рекомендується призначати при діабетичній нефропатії навіть хворим з нормальним АТ. Інгібітори АПФ на 50% знижують ризик розвитку і прогресування ниркової недостатності, зменшують потребу в проведенні діалізу, знижують ризик смерті.
