Дитячий плач, дитячі капризи — особливо якщо часті — серйозне випробування батьківських нервів і терпіння. Труднопереносимы, правда?
Стоп… Давайте зупинимося саме на тому, що вони труднопереносимы. Тут є про що подумати.
Поспостерігайте-ка уважно за вашою власною реакцією на плач. Навіть якщо не дуже гучний — напрочуд сильно дратує. Порасспросите інших і переконайтеся, що та ж сама дивина — реакція дуже загострена. Невідповідна самої події, невідповідна «шумового ефекту» плачу. На вулиці, наприклад, звертали увагу? — наше вухо дивно чітко вихоплює плач з хаосу звуків. Багато шуми майже не чуємо, хоч досить громки. Плач — завжди. Тут у нас є певна вибірковість.
А як важко витримувати плач тривало. Катування, борошно для більшості. Скільки разів чув від жінок, що просто не переносять дитячого плачу, Чоловіки, правда, спокійніше ставляться, але цікаво зауважити, реакція у них буває іншої спрямованості. У жінок — прагнення йти до дитини, щось зробити, щоб перестав кричати. У багатьох чоловіків — забратися подалі, щоб позбутися від подразника. А разом з тим до всяких інших шумів ми пристосовуємося краще. Навіть куди більший шум, наприклад робота якогось пристрою, не виводить так з себе.
Днями, роками працюють люди на виробництві, де всілякі грохоти і лязги ні в яке порівняння не йдуть з шумом від дитини. І так звикають, що не помічають. Глухнуть поступово, до того сильний гуркіт, а не помічають, якщо говорити про реакцію нервової системи. А уявіть собі, якби днями довелося їм працювати серед дитячого плачу. Не оглухли б — за це можна ручатися. Але з розуму би зійшли напевно. Б’є по нервах він дуже сильно — ось у чому справа. І в цьому закладено сенс, над якою варто поміркувати.
Чому б’є? Тому що він є сигнал тривоги для людської істоти. Сигнал, що подається малюком. І саме як такий сприймається нами — свідомо, а частіше несвідомо. Ось чому ми так чуйно выхватываем його з какофонії звуків. Реагують на плач збуджено, «сходять з розуму» — хочуть вони наблизитися до дитини або віддалитися від нього — не изведены шумом. Вони радше несвідомо ж прагнуть скинути з себе нервове напруження, природно виникає, коли лунає сигнал: «мені погано, допоможіть, допоможіть».
Так, наша збуджена реакція — це наказ натури. Наказ відгукнутися, допомогти. Чисто біологічний мотив, тут, ймовірно, працює. І подолати, нейтралізувати тиск наказу можна двома способами. Перший, органічний, — дійсно допомогти. Не траплялося помічати, яке полегшення відчуваєте, коли приходите на допомогу дитині і вдається заспокоїти (свого, чужого — байдуже)? Відразу приємно і легко стає.
Але є й інший спосіб позбутися від тиску наказу. Поганий, але теж вживаний. Це налаштувати себе проти заклику про допомогу, точніше проти закликає, і на цій підставі нічого не зробити. Звідси наші настільки часті пориви обурення плачем.
Обурення — «обґрунтування» відмови допомогти. Взагалі-то тут распространеннейший трюк, який викидає наша психіка. Ось, скажімо, винні ви перед людиною. Як приглушити в собі неприємні переживання, почуття провини, «муки совісті», як колись казали? Звичайно, краще всього чимось загладити провину. Але ж дуже часто робимо? Замість цього мимоволі починаємо налаштовуватися проти нього.
Самим незрозуміло чому, але він нас починає дратувати і обурювати. Все більше маємо до нього неприязнь. І, придумавши таким чином його «поганий образ», звільняємо себе від почуття провини. Від потреби щось зробити для врегулювання відносин. Адже, насправді, чого відчувати провину перед поганою людиною? Не варто він того. Наша психіка, стало бути, задіяла механізм нейтралізації совісті. І зі злістю на дитину за плач, з прагненням втекти від ревучого — та ж історія. Це теж спрацьовує механізм нейтралізації совісті.
Щоправда, є якийсь вибачення для тих, хто «заводиться» від плачу. Хочу уточнити, що причина не завжди криється в прихованому прагненні звільнитися від потреби допомогти. Іноді старші впадають в пароксизм роздратування й тому, що відчувають себе загнаними в кут. У самому справі, намагалися заспокоїти — нічого не вийшло.
Природа наділила мати обов’язком більше возитися з малюком і відповідно зробила більшої терплячістю. Батькові такого забезпечення дісталося менше, і тому він частіше вибухає. Мама, само собою, теж може вибухнути, ще як. Але до крайнощів менш здатна дійти. Я напевно знаю кілька випадків — самі чоловіки розповідали, — коли розлючений батько кидав грудничка в ліжко і тікав з дому. По-моєму, мати на це майже не здатна.
Втім, пізніше, коли дитина перетворюється в ходить, бігає, розмовляє малюка, мама теж нерідко доходить до крайнощів. Мабуть, інстинкт «заощадження» дитини від травми змовкає. Тепер можна безпечно відшмагати.
Але справа не тільки в безпеці. Коли дитині стає три, чотири, п’ять років, у батьків поступово складається переконання, що дитина вже достатньо доросла, добре тямить у багатьох своїх діях дає повний звіт, і тому з нього і питати треба жорсткіше, і карати суворіше, якщо чогось не робить. Бо вже розуміє, «що таке добре, що таке погано», і коли веде себе не так, то цілком свідомо. За що і заслуговує суворого поводження. Ось приблизно така логіка, яка звільняє батьків від первісної сугубої дбайливості, обережності стосовно малюка.
Вона ж веде до появи цього упередження проти нього — того упередження, яке позначається поняттям «каприз». Ось це слово вживається стосовно дітей, я навчився ненавидіти від усієї душі. Воно закріплює в нашій свідомості неправдиву, несправедливу оцінку дитячого поведінки. Наклеп на дітей.
У дітей взагалі не буває примх. Ось у чому справа!
Не згодні? Давайте в черговий раз займемося самоаналізом. Покопаємося в самих собі, замість того, щоб виносити вироки на адресу дітей. Що таке каприз? Який зміст ми вкладаємо в це слово? Приблизно такий: це вимога, бажання людини, яке, як він усвідомлює, нездійсненно, пустяшно, непотрібно, «не у справі», але на якому з упертості, «просто так» він тим не менш наполягає. Ось приблизно суть капризу. І природно, що по відношенню до капризничающему людині ми в якійсь мірі маємо право бути роздратованими. Він же чудово розуміє, що докучає нам, тобто практично навмисне все витворяє; щоб ускладнити нам життя.
Всі підстави є у нас вести себе по відношенню до нього різко.
Саме цей сенс поняття «каприз» ми маємо на увазі, коли звинувачуємо малих дітей. Дуже зручне для нас поняття, яке автоматично знімає всю провину за ситуацію, що склалася з нас і покладає її на дитину. Варто сказати «вередує» — і вже вирішена проблема, що робити. Треба карати, треба протидіяти. В кращому випадку — ігнорувати. Я думаю, тому слово «вередувати» в такому частому ходу, що воно страшно полегшує становище старших. Чарівне слово, їй богу. Тільки не добрим чарівником вигадане.
Можна припустити у дітей у віці до п’яти — та хоч і десяти років подібне прагнення мучити інших завідомо? Свідомо дратувати? Ну, може бути, бувають такі окремі випадки — я не стикався ні разу, — але в дев’яноста дев’яти випадках зі ста немає і немає. В тому-то і справа, що дитина завжди серйозний у своїх вимогах, і нехотениях. Це ми, з нашої дзвіниці дивлячись, бачимо, наскільки вони часом пустяшны або нездійсненні. Але він-то нічого такого не бачить! Це те саме беззаконне і безглузде вкладання в нього нашого дорослого розуміння ситуації, про який вже говорилося.
Отже, не буває капризів у дітей. І просто дивно, до якої міри багато хто з нас вперто знаходяться під гіпнозом цього поняття. Я зовсім не хочу сказати, що мало по-справжньому чуйних мам і тат. Їх багато: що відмовляються бачити в багатьох епізодах дитячої впертості, дитячого плачу капризи. Не відчувають ніякого бажання карати за це дітей. Але от щоб узагальнити власне «емпіричне» ставлення — таке відбувається рідко.
І ще одна обставина слід враховувати, коли замислюємося про причини дитячих сліз. А також про причини цієї настільки дратівної нас настирності дітей у своїх бажаннях. Їх неотвязности по дрібницях (зрозуміло, з нашої точки зору, дрібниці) і відповідно стійкості примх. Знаєте, що ми тут з вами втрачаємо? Різницю між нами і дітьми в силі бажань.
Дитина тут від нас з вами дуже істотно відрізняється. Діти всі хочуть сильно. Неприборкано сильно. Так, як ми рідко коли хочемо. Так, як ми розучилися хотіти. Лише дуже небагато з нас якимось чином утримали в собі здатність хотіти по-дитячому — всім своїм єством. І важко сказати, чи на краще, що втримали.
Тому що наша доросле життя хоч іноді й винагороджує за міць бажань, але частенько і суровейше карає за неї. Не випадково у більшості з нас вытренирована здатність бажати не дуже сильно. З оглядкою. З готовністю перенести невиконання бажання відносно спокійно. Ми взагалі навчились ставити хрест на багатьох наших прагненнях, нехай і для нас самих спокусливих.
Так, як-то ми втрачаємо з уваги той шлях, який проробляємо в частині зниження сили бажань, по мірі того, як все далі відходить від нас молодий вік. Забуваємо про цю еволюцію. А ось тут її згадати абсолютно необхідно. Тому що діти бажають всією душею, і невиконання бажань сприймається ними куди гостріше, ніж ми. От звідси і «сльози по дурницях». Звідси і капризи. Бажай ми як діти, як бажали самі коли-то, теж ревли б в три струмка.
Але знову ж таки,
питання виникає — що робити? Зі сказаного вище випливає, що взагалі, мабуть, нічого не треба робити? Раз дитина плаче виправдано, упирається виправдано, стало бути, чіпати його не можна? Ну і що тоді? Він реве, чого він несамовито не хоче, чого несамовито хоче, а ви повинні при цьому просто бути? Робити-то що?
Як виводити дитину з цього стану?
Насамперед — міркування, потім практичний рада. Міркування такого роду: чи є у нас педагогічна область то запущена, то чомусь мало потрапляє в центр уваги. Дуже багато у нас пишуть, розмірковують про те, що щодо дітей добре, що погано, які цілі повинні бути, які ні. Куди менше — про батьківського «техніці». Батьки повинні бути оснащені цим набором прийомів, що допомагають виходити з усіляких труднощів у спілкуванні з дітьми.
Дуже важливо бути «технічно» підготовленим. Я, наприклад, коли мої дочки були маленькими, відчайдушно потребував такої технології. Розумів прекрасно, що є, повинен бути якийсь прийом, що допомагає ось зараз умовити, переконати, довести дитині, та який він? Оперативно його не вигадаєш, тим більше коли знаходишся в «заведеному стані. Думаю, що маса батьків відчуває цю свою невооруженность, безпорадність. Тут наука педагогіка повинна б нам допомогти більше, ніж допомагає.
Але поки такої допомоги немає або її мало, хотілося б порадити татам і мамам — майте на увазі, що слід придумувати ці прийоми. Напрацьовувати в собі запас методів, які стануть в нагоді в тих чи інших ситуаціях. Ми всі — або майже все — це стихійно робимо. Але саме стихійно, від випадку до випадку. А треба звернути це у систему, свідомо і планомірно збираючи в собі технологію спілкування. Батько, навіть сповнений найкращих намірів, навіть люблячий свою дитину найбільше на світі і готовий заради нього на все, може мало дати корисного дитині, не може налагодити з ним хорошого контакту, якщо не володіє цією самою технікою спілкування.
Так ось один прийом, вироблений мною. Власне, його не я і виробляв, він відомий всьому світу і застосовується мільйонами людей. Але нерідко примітивно, і тому дає малу віддачу. Просто треба його розумнішим, «хитріше» використовувати, тоді стане ефективним.
Прийом відволікання уваги. Переключення уваги. Дитина має здатність переключати увагу без залишку, швидко забуваючи про те, що цікавило його ще п’ять хвилин тому. Ця його здатність — просто подарунок долі для старших. Користуватися нею можна необмежено і з відмінними результатами. А між тим у багатьох пап і мам він не в честі. Не визнається за дієвий засіб. І все із-за невмілого використання.
Ну, припустимо, плаче дитя, тому що довелося повернути чужу іграшку, яка сподобалася. І ось, намагаючись його заспокоїти, мама, тато, бабуся кажуть таке: «а он, дивись, яка дівчина», «а он, дивись, який хлопчик», «а он, дивись, яка машина їде». І тому подібні варіанти цієї ідеї. Ідея, звичайно, хороша — щоб він туди втупився, зацікавився і забув про причину смутку. Але що за виконання! Дитина хоч і малий, але його дитячого розуму цілком достатньо, щоб збагнути, в чому суть простенького маневру.
Суть, звичайно, в тому, щоб відвернути увагу. Він відмінно розкушувати,
який задум, бачить у ньому «нечесну гру», спробу хитрістю змусити його забути, і природно, пручається такому подвоху. Скільки разів був присутній при виставі «он, який хлопчик» і незмінно чув, що рев малюка тільки подвоювався. Закономірна реакція на обман. Закономірна образа. Заревів з ще більшою силою — і тут фантазія старших вичерпується. Не будучи в змозі забезпечити прийом більш цікавою режисурою, вони починають шукати якісь ще методи і частенько закінчують все тим же вибухом роздратування.
Тут той випадок, коли батьки просто не на рівні дітей. Саме так. Відволікання вимагає більш поглибленої розробки і, якщо хочете, частки психологічної фантазії. Перше правило — не починайте відволікання з дитини. Починайте з себе. Вам треба замаскувати той факт, що ви відволікаєте його. Тому що варто йому здогадатися — він відразу ж зрозуміє, для чого ви це робите. Стало бути, не «он дівчинка яка», а самі приковываетесь до чого-то, начебто, абсолютно забуваючи про дитину.
Приковываетесь і починаєте вголос самі з собою розмовляти, теж тоном показуючи, що саме самі з собою, а не для дитини. Ну що-небудь типу: «дивись-но як цікаво. Яка тут штуковина опинилася. Що я несподівано знайшов. Який звір там сидить». І т. д. і т. п. Друге правило — треба намагатися, щоб предмет відволікання того заслуговував. Щоб це були не осточортілі «дівчинка» або «хлопчик», а що-то дійсно несподіване. Коли мої діти були в тому віці, що проблема відволікання стояла гостро, брав з собою на прогулянку «відволікаючий запас» — бижутерийное колечко, коробок сірників з якоюсь гайкою всередині, кулька, красивий олівець.
Скажімо, починається сльозливе настырничанье — витягаю колечко з кишені і пильно розглядаю. Роздивляюся і сам собі здивовано кажу: «Ну і колечко. Точно пам’ятаю — виходив з дому, камінчик був синій. Тепер червоний. Зачекайте хвилинку, дівчатка, подзвоню по автомату мамі — був синій або червоний?» Йду в будку, імітую розмова — «дійсно був синій». Імітую повну изумленность і прошу одну ревучу: «Ну-ка, Наташа, поклади на хвилинку в кишеню, потім витягни — може, знову стане синім? Може, це через кишені?» Крізь сльози знехотя кладе. Витягли — знову червоний. «Чудеса. Піду знову дзвонити». Дзвоню. «Мама каже, що я, напевно, втратив її колечко. Ну і буде мені вдома. Дівчатка, ви пам’ятаєте дорогу, якою йшли? Давайте підемо, будемо дивитися. Може, справді на землі валяється?» Неохоче йдуть і поступово відволікаються. Починають шукати. Мета досягнута.
Правда, один раз отримав урок, недооцінивши зіркості дітей в частині таких розіграшів. Занадто повіривши, що вмію відволікати увагу, повторив повторно один і той же розіграш з тим же предметом (шматок смоли в сірниковій коробці) і з тим же сюжетом (мовляв, куди-то виповз жук, який був разом зі смолою). І хоча «відстань» між розіграшами було місяці три, виявилося, що діти відмінно запам’ятали перший випадок, миттєво розпізнали мою хитрість, зрозуміли сенс, і все зірвалося. Мало того, що не вийшло, потім стало складніше відволікати. Потрібна була якась особливо ретельна режисура, щоб вийшло. Загалом, ускладнив собі життя самовпевненістю.
Ю. Ф. Олещук
Матеріал взято з книги «Праця душі»
http://garmoniya.info
